Новости банка

“Найбагатіші в світі люди – найбільші фантазери”

Про грати радянської дійсності, природні права людини, самореалізацію та віру в Бога розповідає народний депутат України, почесний Президент "Правекс-Банку" Леонід Черновецький

Леоніде Михайловичу, де Ваша рідна земля?

Моя рідна земля - це Україна, і я щирий українець. Тут я народився і живу вже більше п'ятдесяти років, тут народились мої діти, в Україні протягом кількох століть жили мої предки по лінії батька, а моя мати приїхала з Сибіру до України після війни. До 26 років я жив у Харкові, а після закінчення Харківської юридичної академії, тоді це був Харківський юридичний інститут імені Дзержинського, мене направили працювати в київську прокуратуру. Отже, свою кар'єру я почав у столиці.

Тобто Ви професійний юрист?

Так, я професійний юрист, більше того, я, так би мовити, спадковий юрист, оскільки моя мама теж працювала юристом. У мене великий досвід юридичної роботи: я працював звичайним юристом, міліціонером, прокурором, тобто слідчим з особливо важливих справ, викладачем правових дисциплін, займався науковою діяльністю в галузі юриспруденції, отримав звання кандидата наук, доцента.

А де Ви викладали?

У Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка. Там я працював протягом 5 років, став заступником проректора.

І потім Ви розпочали власну справу?

Так, у 40 років я залишив посаду заступника проректора Київського національного університету розпочав юридичний бізнес. Це була моя перша власна справа. Потім було ще багато чого. Взагалі я ніколи не відчував себе бізнесменом. Та і мої рідні - мама, дружина - теж бізнесменом мене не бачили. Маючи гуманітарну освіту, як людина не комерційна, людина принципів, я нічого не міг ні продати, ані купити нормально. Одного разу, коли наша сім'я жила дуже і дуже скромно, ми з дружиною гуляли і я їй почав розповідати, який у нас колись буде палац, у скільки поверхів, що в ньому буде… Вона тоді мені не вірила. Моя дружина - дуже практична жінка. А я завжди був фантазером, любив, засинаючи, мріяти про щось. Навіть зараз я перед сном уявляю собі різні речі. Але тепер вже рідше. Взагалі, найбагатіші люди світу - найбільші фантазери, оскільки без фантазії заробити великі гроші неможливо.

Мабуть, підсвідоме бажання мати власну справу виникло в мене ще під час навчання у вузі. І зараз розповім, чому.

Я вважаю, що Харківський юридичний інститут - видатний вуз, один з найкращих в Україні. Так ось у нас, студентів-юристів, навчальними джерелами були окрім підручників різноманітні документи від початку століття і до тепер. Серед багатьох праць Леніна, Карла Маркса, декретів радянської влади та протоколів з'їздів КПРС я одного разу знайшов та прочитав Декларацію прав і свобод людини.

Саме тоді я вперше відкрив нову для себе і дуже цікаву річ. Я прочитав, що є природні права, які з'являтюься у людини в той самий момент, коли вона народжується, і ці права є невідчужуваними. Знову й знову переглядаючи рядки Декларації, я відчував всім своїм серцем, що такі права дійсно є, що вони живуть в мені, як і в кожній людині, не дозволяють спокійно сприймати тоталітарну систему, яка панувала на той час, не дають змоги нормально в ній жити.

Я завжди був трохи бунтарем. Це кажуть і мої рідні, і ті, хто мене добре знають. Мені не все подобалось, деякі аспекти радянської дійсності викликали відверте обурення. До речі, я був останній, кого прийняли в комсомол в армії.

Отже, дізнавшись про природні права людини, я вперше відчув, що маю реалізувати себе, реалізувати ці свої природні права. Напевно, це і був перший поштовх до того, щоб через декілька десятиріч розпочати власну справу.

На жаль, зараз ми живемо в умовах, коли у багатьох вищих осіб держави, в тому числі і у багатьох депутатів, в душі не живуть природні права і свободи. Я певен, якщо кожен з них відчує та усвідомить природні права людини, то ситуація в Україні значно поліпшиться.

Отже реалізувати себе в тій системі Вам було складно?

Дуже складно, оскільки я весь час перебував ніби в клітці. Однак я хапався за пруття та розхитував їх. Хочу зазначити: мені багато-що вдавалось. Наприклад, не маючи батька і корисних зв'язків - "волосатої лапи", як тоді казали, я обіймав серйозні посади і взагалі просувався по службовій драбині дуже швидко. Я був наймолодшим старшим слідчим Київської обласної прокуратури, наймолодшим заступником проректора за всю історію Київського національного університету на той час (може, зараз і є молодші).

Леоніде Михайловичу, Ви сказали, що батька не було, Вас виховувала мама. Тож, мабуть, вона справила на Вас великий вплив?

Ніякого впливу на мене моя мама не мала. Ми з нею зовсім різні люди, завжди жили кожен своїм життям. У нас 36 років різниці, і ми ніколи один одного повністю не розуміли. Думаю, і сьогодні я, на жаль, ще не все знаю про свою маму, оскільки вона неохоче розповідає про себе. Я її розумію, бо сам не люблю, коли в моє життя хтось втручається. Мені здається, що і мама не все знала про мене. Вона мала зі мною багато проблем. Я дуже погано вчився у школі, залишався на другий рік, мене виганяли з усіх шкіл, які були в центрі Харкова. Коли мені виповнилось 14 років, я залишив школу і пішов працювати на Харківський авіаційний завод, збирав там розкладушки. Звичайно, до школи потім повернувся і закінчив її майже у 19 років. А ось в інституті краще за мене ніхто не вчився.

Які спогади залишились у Вас про школу та інститут?

Взагалі в мене склалось дуже негативне враження про радянську середню школу. Мені здається, здебільшого вона такою залишається і зараз. За радянських часів у школі цінували підлабузництво, а я це просто ненавидів.

Є така річ: професійна деградація. Наприклад, слідчого, який пропрацював більше п'яти років, потрібно переводити на іншу роботу, оскільки він починає підозрювати усіх і кожного. Так само і у викладачів після багатьох років роботи поступово розвивається професійна деградація, яка виявляється в автократичності, певному бюрократизму, шаблонному мисленні. Я вважаю, що викладачі мають бути добрими, не заохочувати підлабузництво, а навпаки, стимулювати учнів до свободи самовираження, до пошуку і розвитку своїх здібностей. І я це бачив за кордоном. Вчитель повинен мати індивідуальний підхід до кожного учня. А якщо не може, якщо у нього не вистачає душевних сил на це, тоді не треба працювати з дітьми.

Наша середня школа - це в'язниця, яку я іноді з жахом згадую. А про вузівську атмосферу я дуже високої думки. В інституті я опинився зовсім в інших умовах, відчув свободу. То, мабуть, були найкращі роки мого життя. Після інституту і аж до початку власного бізнесу армія та всі установи, в яких я працював, були також тоталітарною в'язницею.

Саме тому у 40 років я вирішив все залишити - і серйозну посаду, і перспективу подальшого просування по службовій драбині, хоча, відверто кажучи, перекреслити всі свої професійні та кар'єрні досягнення і поринути невідомо у що було дуже страшно. Однак я це зробив, як протест проти всього свого життя.

Потрібно було мати неабияку сміливість, щоб у 40 років кардинально змінити своє життя.

Та не було ніякої сміливості, були життєві обставини. Я впевнений, що мене по життю веде Бог, просто тоді я ще не знав Бога, але відчував певну участь Вищої Сили в моїх справах. А так, були різні моменти, які мене все більше розчаровували в тій системі, в якій я на той час працював. Я бачив, що на початку 90-х років люди заробляли чималі гроші, причому різні люди, виходили, як кажуть, "із грязі в князі", а я заробляв копійки...

Крім цього, серйозним поштовхом до прагнення свободи став для мене Михайло Сергійович Горбачов. Я дуже високої думки про нього і вважаю, що більш великої людини за останні тисячу років не народилось. Те, що він зробив, навіть уявити собі не можна було. Ще з 86-го року, я прислухався до кожного його слова на засіданнях та з'їздах партії.

У мене завжди була думка, що в моєму житті має щось змінитись. Я відчував: грати моєї в'язниці одного дня відкриються і я вилечу на свободу. З 86-го року ця думка не лишала мене ні на день, а потім, коли з огляду на різні обставини робота в університеті стала для мене неможливою, я нарешті вилетів за межі клітки. 12 років тому почалось моє вільне життя.

Леоніде Михайловичу, в житті Ви людина принципова. А у бізнесі Ви теж керуєтесь певними принципами?

Обов'язково. У бізнесі ти сам для себе повинен розробити принципи, правила, за якими ти цей бізнес будеш вести. Я вважаю, що принципи в бізнесі - це найголовніше. І вони в жодному разі не є решіткою, обмеженнями. Це скоріше фундамент, острів, який ти собі вибудовуєш, залежно від того, який простір хочеш завойовувати. Від того, наскільки серйозні принципи покладені в основу бізнесу, залежить серйозність та масштаб самого бізнесу.

Ви займались багатьма справами в житті, різними видами бізнесу і потім заснували банк. Чи Ви відчуваєте, що оце врешті-решт Ваша справа?

Ніколи я не відчував, що це моє. Я вважаю, що можу бути великим письменником, великим фотографом, мандрівником, політиком. Ким я є насправді, не знаю досі. У мене в житті були різні прояви. Я, наприклад, краще за всіх бився на вулиці з хуліганами, краще за всіх робив і можу робити велику кількість справ. Я можу зрозуміти дуже тонкі процеси, моя голова може працювати дуже ефективно. Але для цього потрібні умови. Бізнес в Україні ефективний настільки, наскільки це можливо в корумпованій державі, де є безліч проблем, де успіх бізнесу залежить від багатьох факторів, а не лише від бізнесмена. Є лише одна риса, яка відрізняє мене від невдахи: я знаю, що мені Бог дав здібності для того, аби я їх реалізовував. І Він мене в цьому підтримує.

Я певен, що ще не сказав останнє слово в своєму житті, і зараз чекаю, щоб зрозуміти, яким воно буде. Якщо Господь підштовхне мене серйозно займатись політикою, буду займатись політикою. І упевнений, що стану найкращим політиком. Зараз я цим серйозно не займаюсь.

Я думаю, що можу серйозно займатись благодійною діяльністю. Сьогодні я не дуже ефективно працюю в цьому напрямку, але бачу вражаючі перспективи. Я бачу такі обрії, що просто дух захоплює. Благодійність - це велика справа для великих людей.

Ось Ви кажете, що неефективно займаєтесь благодійністю, але ж завдяки Вам щодня отримують їжу близько 1800 людей. І Ви ніколи про це не розповідаєте в інтерв'ю. Чому?

Я вважаю, що таку діяльність не можна афішувати, переслідуючи власні корисливі цілі. Благодійністю можна займатись лише дотримуючись правила: щоб ліва рука не знала, що робить права. У мене є досвід проведення різноманітних PR-кампаній, я вважаю, що краще від мене PR-щика в Україні немає, але кожного разу я ретельно спостерігаю за тим, щоб випадково не використати інформацію про мою благодійну діяльність задля власних інтересів. Благодійна діяльність - це для Бога. Тому я ніколи не розповідаю в інтерв'ю про те, скільки грошей направляю на благодійні цілі, не афішую жодну суму.

Я можу говорити про їдальню "Стефанія", яку Ви згадали, лише в тому випадку, коли шукаю людей, готових допомагати малозабезпеченим. Тобто в тому випадку, коли я використовую цю інформацію не для себе, а для допомоги бідним. Зараз у благодійній їдальні малозабезпечені люди отримують не лише їжу, вони там мають змогу почути Слово Боже, отримати потрібну медичну допомогу, юридичну консультацію, просто прийняти душ в нормальних умовах.

Я щодня прошу Бога, щоб він дав мені можливість довести цю справу до кінця, заробити більше грошей, які я міг би витрачати для забезпечення найнеобхіднішим бідних людей. Я прошу захистити мене, заснований мною бізнес, мою суспільну та благодійну діяльність від зазіхань корумпованих чиновників.

Я роблю це, бо вважаю, що беззахисні люди, які сьогодні позбавлені елементарних засобів до існування, нічим не відрізняються від мене, від Вас, від будь-кого іншого, вони мають такі самі конституційні права. І я певен, що метою діяльності кожного депутата має бути забезпечення цих прав для всіх без винятку громадян України.

Ви дуже цілеспрямована людина, мабуть, завжди досягаєте поставленої мети. Яка Ваша головна мета сьогодні?

Моя головна мета - реалізувати себе до кінця. Як казали за радянських часів, до останньої краплі крові. Я мрію вижати з себе все, що заложив у мене Господь Бог. Один американський проповідник, який, до речі, є професором і міліардером, сказав цікаву річ: "Ви знаєте, де найбагатше місце в світі? Може, Ви думаєте, що воно знаходиться десь в Перу чи Південній Америці, де багато золота? Ні. Це - цвинтар. Тому що цвинтар - це місце нереалізованих ідей".

Отже, найстрашніше - це коли людина не реалізовує закладені в ній можливості. На жаль, зараз в Україні, де все розкрадено, люди не мають шансів себе реалізувати. І це проблема. Людина потенційно може бути видатним робітником на заводі, видатним викладачем чи письменником, але в нашій державі вона зараз змушена робити не свою справу, до якої в неї є здібності, а те, що приносить гроші. Але це інша річ. Так от я хочу реалізувати себе до кінця. І іншої мрії у мене немає.

Леоніде Михайловичу, за що у Вас найбільше болить душа? Що Ви не можете спокійно сприймати?

У мене болить душа, коли я бачу, що українці в своїй країні не господарі. Ще шість-сім років тому не можна було нікого звинувачувати у складному економічному становищі в Україні, бо у нас на той час не сформувалась політична еліта, не було людей, які знають, що робити. Сьогодні в Україні є люди, які знають, що робити. Це і я, і багато інших таких, як я. Але ці люди позбавлені можливості реалізувати своє знання, допомогти своїй країні і своєму народу. Вони нічого не вирішують. Їх ніхто ні про що не питає. От за це у мене болить душа.

Знаючі люди могли б Україну за рік чи два вивести на такий рівень… Ми б мали доходи на рівні Кіпра чи Турції - немає жодних проблем. Україна - багатюща держава, неймовірно, шалено багата. Українці хочуть працювати. Вони готові працювати по 24 години на добу. Ми прагнемо кращого життя. Так, як ми, його не прагнуть ні американці, ні французи, ніхто інший.

Я бачив, як українці живуть в Америці, в Ізраїлі, як вони працюють і як вони багатіють на заздрість всім. Жодна людина, яка не була гола й боса, так працювати не вміє і ніколи не навчиться. Чому країни, що стають на ринковий шлях, завжди здійснюють величезний ривок вперед, як тільки людям дають можливість заробляти? Тому що створюються ідеальні стартові умови для розвитку: дешева робоча сила, зростаюча купівельна спроможність, відповідно, зростаючий попит. Це все одразу стимулює підприємницьку діяльність, виробництво, сферу послуг. Кожен хоче придбати телевізор, пральну машину, а їх треба десь виробити. Саме тому економіка країн, що перейшли від планової до ринкової системи господарювання, розвивається такими швидкими темпами.

Чому ж у нас зараз немає такого бурхливого розвитку підприємництва?

У нас цього немає, оскільки в країні дуже високий рівень корумпованості, за якого підприємцю працювати майже неможливо, принаймні дуже складно. Як тільки створюється приватне підприємство, одразу "наїжджають" пожежна, санітарна служби, інші контролюючі органи і, намагаючись вичавити хабар, буквально душать підприємництво.

Леоніде Михайловичу, як Ви особисто прийшли до віри в Бога?

Усі приходять до Бога одним шляхом: поки у людини все гаразд і вона може самостійно вирішувати свої проблеми, вона до Бога не прийде. Усі приходять до Бога через проблеми, які вони не можуть самотужки вирішити. В житті нашої родини також одного разу виникла дуже серйозна проблема, ми не знали, що робити, звідки чекати на допомогу. Однак ця тема дуже інтимна. Саме тоді наша сім'я прийшла до Бога, і Бог допоміг.

Зараз я кожного дня читаю Біблію і з кожним днем стаю ближче до Бога. Я намагаюсь менше грішити, і це мені потроху вдається. Хоча, звичайно, гріхи є, як і у кожної людини.

І Ви вважаєте, що Бог допоможе Україні?

Так, безумовно, Бог допоможе Україні. Хто б там що собі не міркував. Тим, хто ще не вірить в Бога, цього не поясниш. На все є воля Божа. В Україні є лише одна проблема - в Парламенті мало людей, які вірять в Бога, - і це дуже глибока проблема, це трагедія для України і для самих тих депутатів. Але я вважаю, що Господь Бог їх потроху до себе підводить. Я особисто надсилаю Біблії всім депутатам, усім суддям. І, знаєте, люди починають читати цю Книгу. Потім пишуть мені, телефонують, дякують. Це просто неймовірно! Якби я раніше таке зробив, мене б моментально назвали божевільним і помістили у психіатричну лікарню.

Що б Ви хотіли наостанок побажати нашим читачам?

Перш за все, хочу сказати, що все у нас в країні буде гаразд. Я всім щиро бажаю вірити в Бога, читати Біблію і жити згідно з християнськими принципами. Я не люблю ці банальні побажання: здоров'я, добробуту, ще чогось. Якщо людина живе з вірою в Бога, то вона не матиме проблем ні зі здоров'ям, ні з чимось іншим. Проблеми є у кожної людини, і у всіх людей вони різні. Ці проблеми ніколи не закінчаться, поки людина не повірить в Бога.

(Інтерв'ю брала Лідія Кухар, корреспондент і автор програм всесвітньої служби "Радіо України" 25.12.02)